У світогляді наших предків Новий рік, як межа, що відокремлює старе від нового, вмираюче від ще ненародженого, вважався своєрідним порталом у майбутнє. Від поведінки людини напередодні свята, її слів та моральності вчинків, від обрядових дій залежало життя у наступному році. З часом переважна більшість населення забула традиції предків. За останні двадцять років у святкову культуру українців увійшли окремі елементи масової культури, обрядовості західноєвропейських і східних народів. Та навіть сьогодні, коли головними учасниками новорічних святкувань стали телевізор, спиртні напої та наїдки, українці все одно намагаються додати до новорічного застілля певні ритуали.

Вилучення сакрального, духовного зі сфери сучасної святково-обрядової культури в Україні перетворює їх на низку видовищ, розваг, що змінюються у календарній послідовності, залишаючи своїм учасникам лише синдром святкової втоми. Можливо, варто знову згадати про історію та походження свят, народні традиції їх відзначення?

        Давня традиція називати роки «літами» і поділ року на дві половини (літо та зиму) були обумовлені господарськими потребами хлібороба. Новий рік у дохристиянський період відзначали 1 березня, саме з цього часу наставало «літо», яке тривало до початку вересня. Тому у щедрівках, які виконуються на Новий рік, ідеться про ластівочку, що щебече під вікном господаря або ж сиву зозуленьку, що літає в його саду. 

Якого числа святкувати Новий рік

         Із прийняттям християнства на Русі почали впроваджувати візантійську систему християнського літочислення, відправною точкою якого вважалося 1 вересня 5509 р. до н.е. – день створення світу (офіційно затверджений VI Вселенським собором 681 р.).

        Західні церкви в цей час користувалися літочисленням від Різдва Христового, дату якого в VI ст. вирахував монах Діонісій Малий. В обох системах літочислення послуговувалися юліанським календарем, розробленим александрійським ученим Созігеном і впровадженим у Римській імперії Юлієм Цезарем ще у 45 р. до н.е. Датою Нового року в юліанському календарі було 1 січня, а у візантійському – 1 вересня.

         Як кожне правило, що запроваджується «згори», вересневе новоліття не надто впливало на побут звичайних людей, які для власних потреб продовжували користуватися старим землеробським календарем, відраховуючи кожен наступний рік із березня. У 1492 році минуло 7 тисяч років з дня створення світу. Початок нового тисячоліття сприймався як можливий апокаліпсис, і, коли кінця світу не сталося, у Московському царстві був виданий указ про відзначання Нового року у вересні як церковно-державного свята. У 1699 році Петро I «лучшего ради согласия с народами европейскими в контрактах и трактатах» видав указ про зміну літочислення, починаючи із 1 січня (рахунок почав вестися не від створення світу, а від Різдва Христового). Російським царем був запроваджений і новий порядок зустрічі 1700 року на кшталт європейських країн – з салютами, пострілами, розпиванням спиртного, прикрашанням будинків ялинками чи ялинковими гілками. Варто сказати, що після смерті царя звичай швидко забувся, і ялинки під Новий рік можна було зустріти лише на дахах шинків.

             Коли в Україні почали прикрашати ялинку

В Україну звичай прикрашати до свята ялинку також прийшов із європейської святкової традиції, що з середини ХІХ ст. побутував, переважно, у середовищі знаті. Іван Франко на Гуцульщині записував матеріали про різницю різдвяних звичаїв панів та простого народу: «Пан ставить смереку, русин кладе сніп» (ідеться про різдвяний сніп (дідух), який вносили до хати і ставили на покуті на Святвечір). За християнськими переказами, ялинка – це символ Дерева життя, яке стереже архангел з вогняним мечем, забороняючи грішникам повертатися до Едему. Різдво – це час сходження Бога на землю для того, щоб повернути людині втрачений рай, а зірка на верхівці ялинки символізує Віфліємську зорю, що сповіщала про народження сина Божого. 

Тож 1 вересня не втратило свого значення в календарі українців, залишаючись до сьогодні датою церковного та шкільного нових років. У православних святцях 1 січня – день Обрізання Господнього та день пам’яті одного з отців церкви святителя Василія Великого.

На думку Михайла Грушевського, із святкової культури наших предків доби язичництва до наших часів збереглися лише ті з її елементів, яким вдалося вписатися в коло церковних свят. Значною мірою це стосується і новорічної обрядовості. Перенесення дати святкування Нового року на 1 січня не вплинуло на зміст народних обрядів. Новоліття зустрічали після Різдва (25 грудня за старим стилем).

За народними переказами, Христос ходив і по українській землі. Тож свято Різдва об’єднувало людину і Бога, живих та померлих (яких поминали під час трапези), людей і тварин (яким виносили святкову вечерю), особу і колектив, «зшиваючи» докупи полотно буття, пошкоджене тривогами і страхами, горем чи злиднями.

            Як українці зустрічали Новий рік

Новий рік наші предки зустрічали у гарно прибраній оселі, з ялинкою чи дідухом в залежності від статків господарів. Новий час, що мав наступити після свята, творився за участі самих людей, адже від їх поведінки у минулому році залежала доля майбутнього. До свята готували не лише страви та напої, але й душу та тіло – молитвою та сорокаденним постом. Вечір напередодні Нового року мав назву «щедрий», «багатий». М’ясо і ковбаси, холодець і тушкована капуста, печеня, смажена риба, налисники – чого тільки не було на святковому столі. Обов’язково у цей вечір крім куті готували пироги. Господар дому ховався за мискою з пирогами і бажав, щоб і наступного року родина мала таку саму гору пирогів.

Православна церква шанує у передвечір Нового року святу Меланію Римлянку, а 1 січня за старим стилем – пам’ять святого Василія Великого. За іменами святих ці дні отримали назву «Маланки» та «Василя». На Бойківщині до свята навіть випікали спеціальні хліби – «Василі». Повсюди в Україні побутував звичай вітати тезок святого. 

Від хати до хати ходили щедрувальники (колись це були гурти дорослих чоловіків), вони обходити з піснями село та громадські посіви – на добрий врожай. Щоб родила нива, проводили по ній, ще засніженій, символічну борозну і засівали зерном. У перший день Нового року засівали і в кожній хаті. Популярними були народні новорічні вистави «Коза» та «Маланка», участь у яких брали переважно чоловіки. Козу – тварину, що вважалася символом плодючості, зображав парубок у вивернутому кожусі з дерев'яним макетом голови тварини. У виставі були також присутні: Дід, Баба, Лікар, Солдат, Єврей, Циган, Турок, Гончар та інші персонажі, які розігрували жанрові сценки. Роль Маланки – недоладної господині, котра не вміє нічого робити, так само виконував парубок, переодягнений у жіночий одяг. Перший день Нового року вважався сприятливим для початку важливих справ, надавали також значення тому, хто першим увійде до хати. Вважалося, що першим має зайти чоловік, такий звичай мав назву «полазник».

            Звідки на новорічному столі шампанське

Шампанське – головний новорічний напій хоч і з’явився у ХVII ст. в Англії та Франції, а до України прийшов лише у ХІХ ст. У 1878 році в Новому світі (Крим) князем Л. Голіциним був заснований завод шампанських вин. Утім, українська знать напою не жалувала, надаючи перевагу рейнським винам, мальвазії, меду, добрій горілці, різним настоянкам – калганівці, анісовці і т. п. Та навіть незаможні родини могли дозволити купити собі до свята трохи горілки, подати до столу різні домашні наливки – з вишень, терносливу, малини, чорниці. Винайдена на початку 1960-х років радянськими виноробами технологія «шампанізації в безперервному потоці» дозволила здешевити цей напій. Той факт, що саме це ігристе вино стало неодмінним атрибутом і символом новорічного свята, пов’язаний зі специфікою його відкорковування. Гучний виліт корка з пляшки нагадує постріл, а за традицією, що зустрічається у багатьох народів світу, і в українців у тому числі, саме пострілами, шумом у дні великих свят наші предки намагалися відганяти нечисту силу, щоб не зіпсувала свята.

Від благочестивої спокійної атмосфери зустрічі Різдва новорічне свято відрізнялося гамірним, шумним характером. У цей день дозволялися парубоцькі бешкети. Церква ж закликала вірян бути стриманими у святкових забавах, не зловживати спиртним, не переїдати, утримуватися від непристойних жартів. Розуміючи, що в чомусь вони могли «передати куті меду», учасники новорічних ряджень на Гуцульщині і нині після завершення свят йдуть до потічка, «щоб змити гріхи». Подекуди, духовенство знімає заборони на споживання скоромних страв мирянами в новорічну ніч, розуміючи слабкість людської натури, хоча православні мають тримати піст до 7 січня за новим стилем. Наші предки вірили, що в ніч під Новий рік оновлюється небо і земля, небо буває в цей час відкритим, тому збуваються усі бажання, якщо встигнути опівночі їх подумки продумати чи побажати чогось хорошого іншим.

http://ethnography.org.ua/content/novorichni-tradyciyi-v-ukrayini